На початку заходу, організованого Посольством України, виступив з промовою Посол України Сергій Пасько, в якій розповів про геноцид української нації в 1932-1933 роках, скоєний керівництвом Радянського Союзу з метою упокорення українців, остаточної ліквідації українського спротиву режиму та намагань побудови самостійної, незалежної від Москви Української Держави.

Глава дипустанови зазначив, що у 1932 – 1933 роках було убито понад 7 мільйонів осіб на території УРСР та 3 мільйони українців поза її межами, в регіонах, які історично були заселені українцями: Кубань, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та в Казахстані.

Для відвідувачів фотовиставки, серед яких були керівники і дипломати іноземних дипмісії, Українська громада, громадяни Йорданії та співробітники української дипустанови, талановита поетеса Вікторія Бричкова – Абу Кадум зачитала свої авторські вірші, присвячені трагічним подіям в Україні в1932-1933 роках – Голодомору.

Виставка триватиме до 7 грудня 2017 року. Години роботи арт-галереї з 11:00 до 20:00. Адреса: Umar Ibn Al Khattab St (Omar Ben Al Khattab St), Jabal Amman.

Запрошуємо всіх бажаючих відвідати виставку. Вхід вільний.

*****

Голод – не тітка...
Голод – це лихо...
Голод вбиває повільно і тихо...
Ходить, загляне в кожнісіньку хату...
Бідні ці землі, що були багаті...
Бідне це небо, дивитись не хоче – 
В нього впирають заплакані очі...
Бідне село розіп’яте, безсиле –
Голодом, наче нагайками, били...
В чому провина дитини, що плаче,
Бо лиш у сні бачить хліба окрайчик...
В чому вина того бідного люду?
Мор хоч не знали, проте – не забути...
Наче у полудень губляться тіні,
Тануть мільйони в моїй Україні...
Бідний народ, що без хлібної крихти...
_________________________________
Пам’ять яку про той голод зберіг ти?
Свічку запалиш, молитися, може? 
Хлібом лиш тільки ми їм не поможем...
(с)Вікторія Бричкова-АбуКадум

*****

Сито і тепло ніби сьогодні,
Тільки похмуро вдарять у дзвони
В пам’ять про роки темні й голодні –
Чорне обличчя терор мав червоний...

Небо й земля урожаїлись пишно,

Небо – дощем, землі плодом рясніли...
Очі намуляв комусь край затишний,
Став весь народ в одну мить зголоднілим...

Смерть покосила людей на підводи –

В ницих коморах зерно ж загнивало...
Ще одне горе у мого народу
З тисячі... Кату оцього замало...

Ноги не ходять, сил – хіба вмерти,

Де ж ти блукала, для ворога помста?
Скільки вже може жерти і жерти
Каїна дике скажене потомство?..

 Скільки вже може, скільки їм треба???

Люди примарами, люди, мов тіні...
Вже спорожніло заплакане небо,
Повнились землі... На жаль, не насінням..

Свічку мою не гаси, вітрюгане,

Пам’ять жива, а відплати – немає...
Вірю, що Рай в Україні настане,
Що таке пекло – вона уже знає...
(с)Вікторія Бричкова-АбуКадум

*****

Що було – відбуло... За туманом історій...
Лише пам’ять народу нікому не стерти...
Бо женці пожинали жнива неозорі,
А самі помирали голодною смертю...

Лиш скрипучі підводи прошивали дороги,

Гори трупів кістлявих на них розпростерті...
Будьте прокляті ви, сучі звІрячі рОки-
Тридцять другий... а потім за ним тридцять третій...

Сил нема у землі, віддала, віджила...

Наче рана розоране поле зіяє...
Тільки знає дитина, де бульба росла,
Й мерзлий ґрунт мерзлі пальці в пітьмі колупають...

Тягне руку до мами опухле дитя:

"Мамцю, хліба, шматочок малесенький хлібця"...
Жінка рве сорочину на зсохших грудЯх, 
Мов дурна:"...Нате, їжте мене, подавіться..."

Вже по селах ніхто не скавчить, не нявчить,

Наче привиди люди – безкровні, бездушні...
Нас, нащадків, той досвід скажений навчить
Цінувати, як маєш ти хліб свій насущний...

Ті пекельні часи прокричать нам із книг,

Свідки жаху живуть... А я маю ідею...
Дай же, Боже, щоб тому віднявся язик,
Хто посміє назвати той голод брехнею...
(с)Вікторія Бричкова-АбуКадум